ГОЛОДНА СМЕРТЬ


Твір написаний у липні 2008 року на основі реальних подій

Навколо панував жахливий трупний сморід. Високо на небі світило сонце, але похмурі хмарини постійно затуляли його яскраве проміння. Здавалося, що вітер, який доноситься з-за пагорбу насправді був подихом душ, що бродять спустошеними вулицями, де ще нещодавно пересувалися своїми двома, аби знайти спокій і пояснення того, що з ними сталося і задля чого, задля якої химерної ідеї вони мали покинути тих, кого любили і те заради чого жили. Тріпотіння маленького зеленого  листя на майже столітньому, посадженому бабою Мотрею, горісі видавалося їхнім шепотом. Тихо рипіли двері, неначе ними бавилося якесь маленьке хлоп’я. Скрипуча мова дверцят здавалася діалогом між примарами, якими були заповнені будинки околиць села. Вікно, завішене білим полотном, постійно відкривалося, впускаючи до кімнати рій мух, який, сівши на пожовтілу скатертину, повзав по столу туди-сюди. Орися, сидячи на пеньку, постійно здригалася від страху, відчаю і пронизливого болю, що панував у її серці.

Дівчина, нахиливши свою русяву голівку, поглядала на траву увінчану квітами яскраво помаранчевого кольору її колишнього безтурботного життя. Було пусто - навколо неї і в ній самій: порожнеча поселилася в її молодому, сповненому горем і спраглим бажанням жити, тілі. Серце калатало дедалі тихіше.  Кров все частіше й частіше завмирала і холонула в жилах. Здавалося б врятована – весна, тепло, все навколо розквітло і принесло вимріяне холодними зимовими вечорами спасіння. І он там, поміж яблуневого цвіту, біля тину, ввижалося соковите велике червонясте, але чомусь прозоре, яблуко. З пам’яті виринала мова матері: «З полу їсти не можна, а на дереві все чистеньке – його омиває дощик, що посланий нам з небес Господом Богом!». Мабуть тому, незважаючи на те, що поруч була така красива, смачна, але замащена брудом ромашка її тягло до яблуневого цвіту, який їй видавалося на диво апетитним.

Орися намагалася спіймати муху, що кружляла над вухом, але сили дедалі слабшали, а муха все активніше літала в неї над головою, проворно вислизаючи від кволих спроб полонити комаху в кулак, як те колись робив тато. Дівчина обіймала руками сукню, гладила кістлявими долонями своє трішки набрякле від голоду обличчя. Її очі помітили на сукні дірку, з якої в різні боки стирчали нитки. Дівча просунуло в неї палець й пробурмотіло:

- Мама будуть лаяти…

Очі Орисі опустили свій погляд на ноги. «Хіба ж то ноги? – подумала вона – Палиці… Тай усе!» Часом, згадуючи про своє лихо, їх хотілося ридати, але сльози зникали на півдорозі, розчинаючись десь в просторах її юного тіла. Орися зібралася з силами і піднялася з пенька. Вона бачила, як ледве пересуваючись, тряслись її ніжки. Кожен рух видавався за справжні подвиг. Дівчина ступила крок, два, три… Їй здавалося, що яблуня вже зовсім близько – всього лише десять кроків, але ці кроки були далеким шляхом для її стомленого, вимордуваного організму. Вона, прищуливши очі, підняла голову доверху і їй здалося, що батько й мати спускаються до неї з небес, а за ними вслід йде шестимісячний Микитко. «І як він так швидко навчився ходити» - промайнуло в Орисиній голові. Мама взяла її ніжну бліду худющу руку і прошепотіла на вухо:

- Все буде добре! Тепер ми з тобою!

Щира усмішка з’явилася на лиці дівчини – немов і не було всіх тих лихоліть, ніби ніколи й не знала ця мала голівка злиднів, горя та турбот. Вона зробила глибокий вдих, наче хотіла запам’ятати насолоду від блаженного запаху й смаку рідного земного повітря. Дитина пройшла ще п’ять кроків, але вже не сама, а з рідною ненькою, татом і братиком. Орися відчула як неймовірне тепло заполонило її душу: дивний спокій пронизав своєю ласкою, змушуючи радіти і гучно сміятися. Її ноги відірвалися від землі й вона злетіла ніби пташка високо вгору. Хмари доторкалися до її вух, пестили своїм пухом ноги і огортали очі, залишаючи білу димку на повіках. ​М’які, великі, пухнасті хмаринки були схожі на шерсть того кота, якого вони всі разом з’їли на обід. «Але пахнуть вони набагато приємніше, ніж наш Мишко» - спало на думку Орисі. Вони линули кудись далі в ту, невідому їй досі, далечінь, про яку казала баба Мотря «дома». І згадувалося їй колишнє життя…

Вона пригадувала, як прийшов злий похмурий дядько з червоною зіркою і довгою загостреною на кінцях палицею, котрою грюкав по підлозі, шукаючи заховані зачерствілі лишки сухарів, а потім, згрібши  до мішка хліб, який спекла бабуся, побив всі горщики і зібрав зерно, що звечора заховав батько. Орися бачила, немовби переживаючи все ще раз, як бабуся з татком підіймали дошки під лавою й ховали туди мед та маленьку картоплю. Тільки-но вони завершили свою справу, до хатини увійшли двоє ще страшніших та похмуріших чоловіків. Один із них, той, що з вусами, колись працював на татковій роботі. Вони знову своїми тонкими палицями стукали по підлозі, встромляли її в щілини між дошками. Чоловіки зірвали підлогу і забравши все, що так дбайливо заховували бабця Мотря та батько, вдарили тата в живіт. Чомусь їй тоді здавалося, що це чорти завітали в їхній будинок, аби порушити сімейний затишок та спокій, щоб пофарбувати в чорний колір їхні маленькі світлі кімнати.

Бабуся померла найпершою… Бабця колисала Микитка, а Орися в цей час обіймала Мишка, свого котика, й співала йому пісню про коточка. Раптом Мишко почав сичати, дряпати Орисині рученята й втік під піч. Дівча побігло за ним й почало вмовляти Мишка вийти. Тут бабуся захропла. Дівчина повернулася обличчям до бабці й побачила, як та заплющивши очі впала додолу з малим Микитком.

- Бабусечко, бабусечко, що з Вами? Прокидайтеся, бабусю!!! - трясучи її кричала мала.


Але бабця не прокидалася. Микита плакав, а Мишко то гучно дряпав піч, то дико сичав. Свічка дотлівала на столі. Батько пішов шукати бодай крихту хліба, а безсила мати лежала на припічку, простеливши туди тонке простирадло. Було холодно. Матір піднялася з припічку, пришкандибала до бабусі, нахилилась над нею, взяла Микитку, поклала його до колиски, лягла на припічок і тихо плакала. Незабаром прийшов батько. Поглянувши на бабусю Мотрю, він підійшов до Орисі, поцілував її в лоба, потім перевів погляд на Микитку, який безтурботно спав біля мами й сказав:

- І навіщо ми вас на світ породили.

Наступного ранку батько викопав яму, в садку, під горіхом й поклав туди тіло бабусі Мотрони. Орисі це здалося чимось надзвичайно обурливим, образливим і незрозумілим. Вона підійшла до мами й запитала:

- Мамо, дідуся Федота хоронили в труні, чорній, збитій із дощок, бабуся ще називала її домовиною, приходили твої учні. Чому ж бабусю ми вкидаємо до ями лише в ковдрі й нікого немає?

- Бачиш доню, часи такі – щораз кахикаючи відповіла мати.

Через тиждень мама зовсім злягла. Не могла навіть піднятися з припічку. Йшов сніг. Вітер постійно відчиняв двері. Материн кожух розірвався й вона постійно мерзла. Орися намагалася його зашити, але руки дрижали. Вона разів зо два поранила палець, зо три не змогла пробити жорстку тканину. Потім матір огорнув жар: їй було то холодно, то спекотно. Орися клала матусі на голову компреси, але не допомогло…  На ранок мама померла. Тато сказав: «Згоріла!».

А Орися ніяк не могла збагнути того дивного батькового «Згоріла!». Як так? Мамине тіло було зовсім холодним, жодного сліду від опіку, жодної ознаки, що матусине вимучене тіло, як собі уявляла дитина, палало у багатті. Але за поясненнями до батька звернутися не наважилася – він і так був убитий горем, блідий, ще й носився по хаті немов божевільний: плакав, кричав, стогнав і проклинав ту хвилину, коли: «Кляті кати переступили цей поріг!!!».

Маму вкинули до бабусі – татко розкопав ту саму яму. Дівчинка плакала, тато ходив туди-сюди колихаючи  Микитка, який постійно скиглив, а часом навіть дико верещав.

- Не буде діла з ним. Орисю, чуєш? Годі хникати! Кажу, діла не буде. Малий ще Микита, слабий. Без матері… Та хай його… Буде те, що буде. Ми тут не в силах що-небудь зробити. Чуєш, мене? Не можемо нічого вдіяти.

Одного дня тато взагалі з глузду з’їхав: йому ввижалися різні картини – то він до матері говорив, то звав Мотрю Миколаївну. Мишко десь зник, а наступного дня татко пригостив Орисю смачненьким супчиком.

- А де Мишко? – запитала дівчина. - У супі! З’їли ми його, Орисько! З’їли! – задоволено потираючи кістляве пузо зареготав батько.

Після супу почалися найтяжчі часи. Вони зовсім потерпали від голоду і холоду.  Батько змарнів і всихав на очах, а Орися вся пухла. У батька не було навіть сил, аби нарубати дрова, щоб затопити піч. Микитко продовжував плакати, але вже так тихенько-тихенько. Татко сидів на лавці похнюпившись і в його погляді зародилося щось таке химерне, що Орися навіть боялася на нього глянути.

- Заколиши брата! – тяжко проказав татусь. - Ще рано. – озвалася Орися. - Заколиши, я сказав! Негайно! – несамовито закричав він.

Орися хутко почала колихати Микитку, співаючи колискову, яку так любила маму. Раніше ця колискова приносила Орисі спокій і впевненість у завтрашнім дні, а сьогодні навіювала на неї якесь дивне неприємне відчуття.


Братик солодко заснув. Цмокаючи своїми маленькими вустами він схопив сестру за палець і довго не хотів відпускати, аж поки дівчина не забрала свою руку сама. Орися поклала хлопчина в колиску. Тато вийшов з хати, залишивши за собою трохи прочинені двері. Орися поглядала в освітлене місяцем вікно за тим, як батько нишпорив у снігу невпинно шукаючи щось відоме тільки йому. Несподівано для Орисі, тримаючи це щось у руках, він забіг у будинок, вийняв дуже обережно і дбайливо Микитку з люльки і поклав його на стіл, поруч із гасовою лампою. Орися скрикнула від жаху, коли побачила як батько замахнувся по Микитиній голівці здоровенним камінцем. Пролунав тріск. Він замахнувся ще раз. Хлинула кров, але братик мовчав – ні тобі плачу чи виску: можливо він солодко спав, а може не мав сили кричати. Дівча відчуло свою безпорадність перед світом, перед тим, що робив татко з її дорогим братиком Микиткою. Вона хотіла його спинити, закричати, заголосити, покликати когось на допомогу, але кого? Майже все село повимирало, а вона, що ж Орися могла вдіяти? Їй несила було терпіти це жахливе видовище. Вона закрила очі руками й закричала:

- Що ти робиш? Татку, навіщо? Не треба! – підбігла ближче до батька - Може він ще живий? Зупинись! - Орисю, він помер. Він би й так заснув вічним сном, але без користі й в муках, розумієш? Малий може врятувати нас. – прохрипівши це батько ще раз вдарив закривавленого сина камінцем по голівці.

Орися забилася в куток, згорнулася калачиком і дивилася на тінь батька, який нівечив братикове тільце. А вранці був суп в якому плакав маленький нігтик. Наступного дня – борщ, де час від часу зустрічалися пасма білого волосся. Орисі огидно було їсти. Їй видавалася юшка отрутою, але тато змушував. Батько постійно плакав, молився Богу, стоячи на колінах біля образу, що висів у кутку. Часом Орися чула, як татко звертався до Микитки й благав простити й тримаючи у руках замащений кров’ю камінець, погладжував його й шепотів, витираючи сльози: «Синку!...»

Батько помер останнім, залишивши Орисю на самоті зі своїми думками, зі своєю понурою самотністю й одинокими звуками тиші, які озивалися відлуннями її власного голосу.

Татко пішов до лісу. Була весна. З-під землі, застеленої тоненькою ковдрою снігу визирали підсніжники. Виглянуло сонце і за лічені дні сніг розтанув. Він назбирав засохлих й запліснявілих, видно торішніх, залишених непоміченими шукачами поживи, ягід й приніс якусь пташку. Батько ситно пообідав, а Орися в той час вже спала. Прокинувшись рано-раненько дівча побачило картину, яка нагнала на неї неймовірний жах: батько лежав на підлозі, як видно впавши із лавки. Його обличчя було скривлене від болю, а рот відкритий. Руки тісно оповили живіт, а в нозі у нього стирчав ніж, що, очевидно, покотився зі столу. Кров’ю була замащена вся підлога. Орися вимила підлогу, нахилилася до тата, аби закрити йому очі й рот. Й побачила, що у роті був шматок пташиного м’яса й пережовані ягоди. Дівчина силувалася закрити йому очі, але в неї нічого не вийшло. Вона спробувала зрушити тіло з місця, аби поволокти до спільної могилки, в яму під дубом, але не подужала.

Суп, зварений батьком, покрився цвіллю, а вона його все їла – по ложечці, по дві. На ягодах «поселилися» комашки, а їй було байдуже – споживала з мошкарою, навіть смачніше було. Страшний сморід і страшне видовище від батькового тіла, яке розкладалося у неї на очах змушувало ніжну Орисину душу черствіти, звикати до людських рештків і запаху гнилі. І якось воно вже було їй буденно споглядати всю ту картину і відчувати трупний сморід. Вона почала ставитися до покійника, немов це були звичайні хатні меблі, ніби він лежав там завжди, наче й ніколи не розмовляв, не пригортав до себе, не голубив і любляче не називав «донечкою» - ніби він був чужим дерев’яним стільцем, а не рідною людиною, яка подарувала дівчині життя.

Її душа була вже високо, далеко. Спокій... Щастя... Безмежна радість втамувати наростання якої не могли навіть спогади про те, як їх морили голодом і змушували втрачати людську подобу.

З висоти пташиного польоту вона бачила своє тіло, що лежало під яблунею на траві за два кроки до омріяного примарного яблука чи бодай квітки, яка могла порятувати або хоча б продовжити її життя. Але Орисі було як ніколи добре. Вона не відчувала бурчання в животі, не відчувала болю, слабкості – не відчувала заслаблого тіла, кожна частина якого неймовірно боліла від найменшого дотику і була справжнім тягарем. Дівчина вже не ридала над несправедливою долею, що відібрала дорогих для неї людей, залишила одинокою серед пустки, яка колись була великим та жвавим селом, бо ці люди вже разом із нею!

Вона відчувала як братик доторкається до неї своєю маленькою долонею, як її обіймає татко й говорить сину: «Пробач!» як усміхається мама, як щебече баба Мотря, пояснюючи, що тепер все буде добре: там, куди вони йдуть більше не буде страждань, горя й негоди – там вічне щастя, спокій, радість й відсутність всіх бід…

Вони летіли далеко-далеко – понад небом, над землею, грішною, страждальницькою, залитою кров’ю своїх дітей Ненькою-Україною. Вона бачила своє знесилене, змарніле тіло і відчувала спокій. Вона була вже далеко від тих розпук, катувань і болю – вона була щаслива, щаслива від всієї душі, щаслива… Найщасливіша у світі!!!

Кінець

#Prose #Holodomor #Голодомор

Follow Us
Recent Posts